ЗУСТРІЧ  З  ВЕТЕРАНАМИ  АФГАНСЬКОЇ  ВІЙНИ

«ЧЕКАЛА МАТИ,

ТАК  ЧЕКАЛА СИНА…»

Пісня «А у нас на Україні» у виконанні Хандоги Марії

Ведучий.  Доброго дня, шановні гості, вчителі, учні!

Ведуча. 15 лютого минає 24 роки з дня закінчення війни в Афганістані. І сьогодні ми зібралися згадати загиблих і віддати шану живим, тим, кому всім смертям на зло пощастило повернутись до рідних домівок.

Ведучий. Сьогодні до нас завітали  воїни-інтернаціоналісти. Гнатюк Віктор Сергійович – заступник голови Чернігівського обласного відділу  Української Спілки ветеранів(воїнів-інтернаціоналістів).

Ведуча. Бєляєв Володимир Олександрович – член правління Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Ведучий. Писаренко Олексій Миколайович – член Чернігівської міської організації Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Ведуча. Молотов Валерій Вікторович – голова Борзнянського районного відділення Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).

Ведучий. Ми висловлюємо вам вдячність і даруємо квіти.

Ведуча. Так, наші українські хлопці побороли фізичні і духовні травми , спираючись на  солідарність і взаємну підтримку, міцно і надійно стали на ноги  і в громадянському житті стали справжніми чоловіками – сильними, надійними, мудрими.

Ведуча. 20  століття часто називають бурхливим, жорстоким, таким воно стало і для нашої історії. Війна, так чи інакше, торкнулася кожного покоління – хтось воював зі зброєю в руках, хтось проводжав близьких на війну, хтось плакав за загиблими.

Ведучий.  Підрахунок мирним веснам ми ведемо з 9 травня 1945 року. Багато це чи мало?

Ведуча. Багато, якщо загадати, яким коротким був строк між першою світовою війною і початком другої.

Ведучий.  І мало, до болю мало, якщо замислитися над історією і долею людства. По суті, тільки два покоління виросло, і діти тих, хто народився в 45-му, тільки-тільки стали входити в пору зрілості.

Ведуча. Тоді, до грудня 1979 року все було як завжди. Наші хлопчаки навчались, бігали на дискотеки, мріяли про військову службу, грали в козаків-розбійників…

Пісня у виконанні  Філенка Богдана, Куралені Владислава,

Лісового Ярослава «Я маленький козак».

Ведучий.   І раптом… Ця страшна, жахлива, чужа війна… Афганська війна.

Ведуча. Наша сьогоднішня зустріч – данина памяті всім, хто брав участь у героїчній і трагічній  афганській війні, яка тривала в 2 рази довше, ніж Велика Вітчизняна.

Ведучий.  Її довго замовчували. Дозували правду про героїв і втрати. Навіть плакати над могилами не дозволяли. Шкодували нагороди.

Ведуча. Потім ця війна вирвалася віршами і піснями, трагічними, світлими, мужніми.

Ведучий.  Не професійністю вони цінні, а щирістю, проникливістю.  Сьогодні ми їх почуємо.

На сцену виходять 3 учнів

Учень 1
Засинають піски —
Невблаганно, пекучо і сухо,
А у флягах — ні грама, ні краплі води.
І прицільним свинцем
Звідусіль огризаються «духи»,
Смерте, руку свою
Одведи, одведи, одведи...
Учень 2.
Час іде, немов на милицях.
Сонце вперлося в потилицю.
Нас затиснуто лещатами,
Як помрем, — то всі солдатами.
Та у крайність цю не віриться, —
Що загорнуть в землю сіру цю.
По воді писали вилами, —
Ще поміряємось силами.
Поділилися патронами...
Так тримали оборону ми,
Серце билося пташиною,
А думки — із Батьківщиною.
 

 Учень 3. Важко доводилося солдатам. Вибирали вихідні позиції, розставляли пости. І не було нічого милішого в світі для них, як перепочинок із дрімотою. Простягаєш ноги, хоч і у взуванні, з мокрими смердючими шкарпетками, — і колискової не треба.

«Сам вигадував собі кольоровий сон примруживши очі, і малював себе під розквітлою черешнею на свіжоскошеному сіні. Навіть було відчуття того ж запаху, жмикання весняних хрущів, лоскоту вовняної ковдри, якою вкрила мене мати, бо видався прохолодний ранок… Сестра ганяє півня  по подвір'ю, щоб  не співав попід моїми вікнами і не розбудив мене… Та якийсь дивний шурхіт та дим наче перебивають мені сон про солодкий цвіт вишні…

Прокинувся, машинально стиснув автомат, оглядаючись довкола. Ні, це не вишневий цвіт, і не на сіні я. Це розсіюється сірий туман. Сіроголуба завіса, мов дим, хмарками застигла над оскаленим гірським хребтом . Світанок в горах проходить поволі і довго. Насторожена тиша наганяє тривогу. Кам'яна прохолода проймає наскрізь і будить кожну клітину...»

Пісня «Афганістан» у виконанні Яблонського Ярослава.

Ведуча.   Багато горя і страждань принесли нашому народові ці 9 років і 51 день  жорстоких  боїв на чужині.

Ведучий. Але і там, в далекому Афганістані, воїни виявили кращі людські якості: мужність, стійкість.

Ведуча.  У неймовірно важких умовах бойового життя, далеко від дому, щогодини в смертельній небезпеці, вони зберегли вірність військовому та людському обов’язку.

Ведучий. Професійно і мужньо виконували свій обов’язок всі, хто потрапив у  горнило Афганістану. Багато полягло їх на тій камянистій землі: тисячі загиблих і померлих від ран і хвороб, сотні пропалих без вісти.

Ведуча.  Чорним, зловісним крилом ударила в вікна матері похоронка. Скільки виплакано сліз, скільки горя лягло на жінку в одну мить.  Знову перечитає лист сина і вмиється слізьми… 

Ведучий.  «Любі мої тату і мамо! Служба у мене йде добре, через день  заступаємо в караул. Ти, мамо, пишеш, що у вас ще 14 березня були морози. А у нас тут спека, правда, через 2 дні йде дощ, як по розкладу.  

 Я вам, напевно, писав, що стоїть наша частина в горах, на висоті 1 800 м, тому весна до нас прийде пізніше, ніж в долини. Там уже все зелене. Тиждень тому я був у долині. Цвітуть квіти… А у нас навколо лише  бундючні скелі.

Прочитав ваш лист і згадав наші ліси, озера. Приїду, назбираю вам стільки грибів…

Ви, мамо, не дуже переживайте за мене, все буде добре….» Ваш Віктор

Мелодія. Із-за кулісзвучать слова ««Мамо, я не хотів і не думав повертатись додому чорною стрічкою на свій портрет, буйним кленом біля нашої хати. Простіть мене, рідна».

Ведуча.  А мати все життя плекає надію: а раптом трапиться чудо і на порозі з’явиться син, її  кровинка.

Виходить учениця

Учениця.
Чекала мати,
Так чекала сина!
Цвіла і одцвітала калина,
Додолу стиглі ягоди ронила...
Та де ж у неї бралась тая сила —
Вже й після похоронки ждати сина!
Все бачила у снах чи маренні:
Десь на чужому полі він поранений,
І кличе маму дать води напитися...
Довіку сон той буде мамі снитися.
І ніч, і день, із жалем і печалями
Він знов безсонням в шибку стукає
І серце материнське повнить мукою.

На сцені ведучий, військовий, мати.

Ведучий. Якось мені довелося бути свідком події, яка глибоко запала мені в душу. Йшов черговий призов новобранців до армії. До військкомату прийшла ще не стара, але зморена, виснажена горем, з погаслими очима жінка.
Військовий. Ви до кого?

Мати.  Та от... (повільно простягає оту повістку.) — Ви прислали?
                              Черговий одразу бере повістку, читає.
Військовий.  Ми прислали.
Мати.   Це для мого Василя...
Військовий.  Так. ( заглядає в повістку.) Повістка для Василя Ярмоли. З'явитися до військкомату на сьоме число.
         І дивиться на Василину так, наче сподівається побачити за її спиною допризовника, який з доброго дива навідався до військкомату разом із матір'ю.
Військовий.   А де ж Василь Ярмола?
Мати.   Н-нема...
Військовий.   Як то нема? У від'їзді, у відрядженні?
Мати.   Нема Василя. ( нітиться вона)Поховали Василя.
                                             Офіцер розводить руками.
Військовий.   Поховали? А ця повістка? Але ж повістку йому прислали...
Мати.   З Афганістану в домовині привезли Василя, позаторік поховали.
Військовий.   Ну?!  То як же це... З Афганістану привезли? А ця повістка?
Ведучий.  Василина стоїть на порозі кімнати й чекає. На душі — тяжко-тяжко.
Військовий.   Товаришко Ярмоло, можете йти.
Ведучий.  А вона стоїть, мовби не чує, бо ж нічогісінько не тямить. Тоді він зводить на неї очі, тверді й холодні.
Військовий.  Ми ліквідували повістку вашому покійному синові, можете йти. Мати.    Ліквідували? —
Військовий.  Ліквідували. Йдіть.
Ведучий.  Василині здається, що ноги її зараз підкосяться — й вона впаде.
Черговий офіцер чомусь починає сердитись, його худе запалене обличчя береться червоними плямами-лишаями.
Військовий.   Чи ви не розумієте? Повістку виписали випадково, бо подивилися не в ту картотеку. Наплутали.
Мати.    То Василя таки вбили в Афганістані?
Військовий.  Таж убили, убили. А наші грамотії тут наплутали з повісткою, ще раз виписали. То ви собі йдіть, нема для вас ніякої повістки.
Ведучий.  Як у тумані, виходить Василина з військкомату надвір. Вона похитується — і білий світ навколо похитується, наче і йому запаморочилося.
Мати.    Бож-ж-ж-женьку ж Бож-ж-же мій.( заламуючи руки, шепоче вона)
Ведучий.  А я стояв і дивився їй услід. І не було, мабуть, горя більшого для цієї жінки, як момент, коли згасла для неї остання надія. І не було сорому більшого у мене за наших офіцерів, які не знайшли теплого співчутливого слова для Матері, яка віддала єдиного сина на заклання заради імперських амбіцій політиків...

Ведуча.

Хвилина мовчання, хвилина мовчання.

Пекуча й терпка, як сльоза.

Хвилина мовчання -у ній наша любов і горе

Як подвиг полеглих,

Священна хвилина мовчання.

Прошу встати і вшанувати пам'ять загиблих хвилиною мовчання.

Звучить звук метроному

Пісня у виконанні Яблонського Ярослава

Ведуча. Слово надається учасникам війни в Афганістані.

Розповідь ветеранів

Ведучий.  Запрошуємо до спілкування  учнівську аудиторію.

(запитання учнів до ветеранів)

Ведучий.  Час невпинно робить свою справу. В глибини історії йде війна в Афганістані.

Ведуча. Чи треба взагалі згадувати про війну! Деякі кажуть, що не варто. Я думаю, що це необхідно робити  до тих пір, поки людство не спроможне бути сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!».

Ведучий.  І наші діти, і діти наших дітей  ніколи не будуть ветеранами війни.

Ведуча.  Ми щиро бажаємо, щоб ви ніколи не зазнавали горя, і ваші родини знали про війну лише з підручників історії..

Ведучий.  … по яких стежках вас не водила б доля, завжди повертайтеся додому, на Батьківщину, живими і неушкодженими.

Ведуча.  Наш захід добігає кінця і ми даруємо вам наостанок пісню «Українська земля» у виконанні Кузьменко Наталії.